Папа Франциск про дбання про спільний дім (29)

Розглядаючи в п’ятому розділі енцикліки «Славен будь» діалог щодо довкілля у міжнародній політиці, Святіший Отець вказує на окремі здобутки та значні проблеми і перешкоди на цьому шляху, зокрема, тоді, коли міжнародні переговори блокуються позицією країн, «які віддають перевагу власним національним інтересам всупереч глобальному спільному добру».

Однак, як зазначає Глава Католицької Церкви, деякі стратегії щодо зменшення викидів парникових газів зосереджуються на «інтернаціоналізації видатків на довкілля», що загрожує «накладенням на країни з малими ресурсами важких зобов’язань», схожих до тих, які накладаються «на більш індустріалізовані країни». Це може виявитися непосильним для країн що розвиваються, додаючи «ще одну несправедливість під виглядом дбання про довкілля».

«Оскільки наслідки кліматичних змін ще довго відчуватимуться, навіть якщо сьогодні вдатися до суворих заходів, деякі країни з незначними ресурсами потребуватимуть допомоги для того, щоб пристосуватися до наслідків, які вже з’являються та наносять удар їхнім економікам», – наголошує Святіший Отець, додаючи, що відповідальність є спільною, але – диверсифікованою, адже на країнах, що втішаються благами високого рівня індустріалізації шляхом величезних викидів парникових газів, лежить більша відповідальність за подолання спричинених ними проблем (170).

Папа також називає невдалою стратегію торгівлі квотами на викиди парникових газів, що може «породити нові форми спекуляції та не спричиниться до зменшення глобальних викидів шкідливих газів». Ця система лише на перший погляд створює ілюзію «заанґажування у справу довкілля», але «не включає радикальної зміни, яка би відповідала існуючим обставинам» (171).

Як зазначає Глава Католицької Церкви, для бідних країн пріоритетом повинно бути «викорінення бідності та суспільний розвиток населення». Але вони повинні звернути увагу на «скандальний рівень споживання в деяких упривілейованих верствах» та «краще боротися з корупцією». «Без сумніву, – додає Папа, – вони повинні також розвивати менш шкідливі форми виробництва енергії, але для цього їм необхідно могти розраховувати на допомогу країн, які дуже розвинулися саме за рахунок теперішнього забруднення планети». Як приклад, він наводить розвиток сонячної енергетики, який вимагає опрацювання «механізмів та субсидій», які би вчинили ці технології доступнішими для країн, що розвиваються, та враховувати конкретні ситуації. Але це, насамперед, «моральне рішення, що ґрунтується на солідарності між усіма народами» (172).

«Існує невідкладна потреба в міжнародних угодах, – пише далі Святіший Отець, – які будуть приготовані, беручи до уваги незначну здатність локальних інстанцій до ефективного втручання. Стосунки між державами повинні зберігати суверенітет кожної з них, але також визначити узгоджені програми дій з метою уникнення локальних катастроф, які всім можуть завдати шкоду. Необхідні глобальні регуляторні рамки, які би накладали зобов’язання та запобігали неприйнятним діям, як отой факт, що підприємства та могутні країни перекидають на інші країни сміття та виробництво з високим рівнем забруднення» (173).

Папа не оминув увагою і проблеми управління океанічними ресурсами, адже «хоч й існують різні міжнародні та регіональні конвенції, роздробленість та відсутність суворих механізмів регламентування, контролю та покарань» зводять усі зусилля нанівець. «Зростаюча проблема» забруднення морів за межами національних кордонів становить «особливий виклик», який вимагає «угоди про режими управління всією гамою так званих глобальних спільних дібр» (174).

Підсумовуючи цю частину своїх роздумів, Глава Католицької Церкви вказує на те, що логіка, яка утруднює «прийняття різких рішень», щоб зупинити глобальне потепління, є тою самою, яка «не дозволяє досягнути мету викорінення бідності». «Ми потребуємо відповідальнішої глобальної реакції, яка включатиме одночасну працю як над зменшенням забруднення, так і розвитком бідних країн та регіонів. ХХІ сторіччя хоч і зберігає управління, притаманне попереднім епохам, є свідком втрати повноважень з боку держав, насамперед, тому, що економічно-фінансовий вимір, набравши наднаціональних рис, намагається підпорядкувати політику собі. У цьому контексті, – наголошує Папа Франциск, – стає незамінним розвиток сильніших та краще організованих міжнародних інституцій, з владою, безсторонньо окресленою шляхом міжурядових угод та наділених повноваженнями застосовувати санкції». В такій перспективі «безпрецедентної важливості набуває дипломатія» (175).